Сиротина

102

Вогонь сичав і ліз уверх на стріху.
Від нього глухо так у комині гуло.
А на подвір’ї чорная від сажі мати
Нагадувала, як усе було.

Ось старшенька пішла уже до школи,
Біленькі бантики і носик – картоплинка.
Годила, пестила і не перечила ніколи.
Вдалась гарненька і слухняненька дитинка.

Хоч і життя її не пожаліло,
Та рук вона не опускала.
Всі негаразди все ж переборола
І у Італію з родиною помчала.

Мабуть, живеться їй там непогано,
Бо вісті не приходять про печалі.
Лиш матері на серці туга завжди.
А як же вона житиме надалі?

Вогонь сичав, гарчав і рвав стареньку стріху,
А мати навіть воду не збирала.
Раніше хату і дітей за втіху мала –
Тепер сиділа тихо і ридала.

Що залишилось від її домівки ?
Лиш смолоскип, що пік нестерпно груди!
І як же доживать старого віку,
Коли вогонь і порожньо повсюди!

Ось меншенький зробив непевні кроки,
За маму все тримався, щоб не оступитись,
А виріс – полетів у місто десь далеко,
Тепер до нього вже не доступитись.

А мати плаче, згадує родину,
Якій своє серденько віддавала.
Тепер не знає, що чекає далі
Хіба б змінила, якби цеє знала?

Вогонь вже повалив верхівку хати –
І іскри розліталися довкола.
А мати все сиділа самотою,
І губи щось шептали ледь спроквола.

– Ой діти, діточки,чи ще колись побачу?
Чи обійму, до серця приголублю?
Лишилась я сама на білім світі,
А вас завжди любила й дуже люблю!

Уранці голова Сільської ради
Вже попередив матір – сиротину,
Що оформляють до будинку, до притулку
І матиме вона тепер нову родину.

Сльоза скотилась, і потерпли руки.
Слова десь загубилися далеко.
Відходило її життя у вирій,
Неначе восени в далеку путь лелеки.

Не доведи нас, Господи, забути про матусю!
Не доведи забуть й не пам’ятати!
Усе на світі має свою ціну,
Не має лиш ціни рідненька мати!

Автор Надія Юшко (Семенчук) https://ok.ru/profile/338340389527

ПОДІЛИТИСЬ

НАПИСАТИ КОМЕНТАР (реєструватися не потрібно)